«Національні Інтереси» — Telegram-канал

Tregubov's Purrple Chamber: Я переконаний, що ми дійшли до тієї точки, в якій Росія не зможе досягти своїх цілей військовими методами. Навіть мінімального їхнього набору - окупації Донбасу. Не впевнений, втім, що в Росії всі це усвідомлюють, особливо нагорі. Я, як речник УОС, постійно маю справу з різними мапами - нашими та їхніми. Останній місяць вони ретранслюють таку наркоманію, що п’ять разів взятий Куп’янськ почав здаватися легеньким перебільшенням. Бої в Лимані (тому, що великий) та майже взята Борова з Куп’янськом-Вузловим, повністю контрольовані бравими російськими бійцями Вовчанські Хутори і бої в таких селах, назви яких були для мене в новинку, бо взагалі десь в глибинах Харківщини. У мене таке враження, що вони це транслюють вже навіть не для плебсу, котрий Малу Токмачку не відрізнить від Чорнобаївки, а нагору. Знімають рімейк фільму “Гудбай, Ленін”, в якому дітки приховували від мами факт воз’єднання Німеччини. Тільки замість мами - ботоксна бабуся. Я тоді, в принципі, не дивуюсь, якщо він щиро вірить, що вони не просто Донбас окупують, а зроблять це ще до осені. Я б з такими вихідними даними теж міг би повірити. Правда в тому, що військовим шляхом вони зроблять це ніколи. І навіть якщо це не усвідомлює хуйло - усвідомлюють підхуйлята. Час грає не на їхню користь, оборонні спроможності України зростають швидше, ніж їхні атакувальні, і завдання взяття Слов’янська-Краматорська-Карачуна не виглядає реалістичним. Ні, не те щоб в них зовсім не залишилося карт і засобів ескалації. Просто вони поділяються на малореальні та малоефективні (пробити Білорусь на включення в конфлікт) та катастрофічні для самих себе (ядерна ескалація та масова мобілізація). З усіх цих варіантів, що характерно, масова мобілізація - єдиний, який може високоймовірно забезпечити результат. Себто, якщо реально зігнати пів-Москви і почати закидувати м’ясом, створюючи перевагу по піхоті один до дуже дофіга, то можна чогось досягти. Але з втратами значно більшими, ніж зараз, бо м’яса-то буде більше, а техніки, логістичних спроможностей чи організаційного ресурсу в виді командирів тактичної та оперативно-тактичної ланки - ні. Саме тому вони і на це не йдуть. Це означає, що нас та інших світових гравців будуть втричі інтенсивніше качати іншими методами: інформаційними кампаніями, терором мирного населення, підживленням панічних та капітуляційних настроїв, підкупом, тощо. Нова програма-мінімум - здобути найменш болючий для Росії сценарій неперемоги. Тому логічно було очікувати, що будуть цілити по мірняку, в центрі Києва будуть зигувати, сто п’ятсот інстаблогеринь проміж фото нігтиків розповідатимуть про ТЦК з індусами, а на виборах в Європі у право- та ліворадикалів різко зростатиме фінансування. Завдання в нас дуже важке, але дуже просте: завершити почате. Добити російську економіку та логістику і перевести баланс здобутків та втрат для них в такий, який не дозволить ефективне відновлення без масової мобілізації. Ця мета не так далеко. А паралельно не піддатися на усю цю гойду - ані інформаційну, ані психологічну, ані політичну, ані дипломатичну. @nationalinterests Telegram Tregubov's Purrple Chamber Є час і натхнення для довгочиту. Попередження: все, що нижче, є моєю думкою як приватної особи. Я переконаний, що ми дійшли до тієї точки, в якій Росія не зможе досягти своїх цілей військовими методами. Навіть мінімального їхнього набору - окупації Донбасу.… ❤11🤔1

З інтерв'ю колишнього директора ЦРУ Bill Burns виданню The Economist ... Ведучий: [листопад 2021 року]. Ви — директор ЦРУ, у вас є точна інформація про наміри РФ та плани вторгнення. Ви перебуваєте в Москві і розмовляєте з Путіним. Ви вже розповідали про цю розмову, що він був непохитним. Але розкажіть трохи більше про атмосферу. І головне — що сталося потім? Чи вже тоді відчувалося, що вторгнення неминуче? Бернс: У багатьох аспектах я був стурбований. Пам’ятаю, що ще під час польоту до Москви — а я раніше літав туди багато разів — відчував занепокоєння. Воно лише посилилося після розмови. У мене склалося враження не лише на основі даних про військове планування, а й про політичну підготовку. ФСБ ретельно опрацьовувала питання, кого з лояльних українських чиновників можна поставити на ключові посади — від найвищого рівня і аж до регіональних адміністрацій. .. І це показово, що саме ФСБ, а не військові, відігравала провідну роль у плануванні. Для Путіна та російської політичної еліти це, по суті, було внутрішньою справою Путін завжди мав особливу фіксацію на Україні. На його думку, Росія не може бути великою державою, а він — великим лідером, якщо не контролює Україну. З огляду на цю його одержимість і на детальність розвідданих, які ми мали, я був переконаний, що цього разу він вторгнеться Ведучий: Він навіть не намагався заперечувати інформацію чи говорити, що ЦРУ знову помилилося. Його позиція зводилася до одного: «І що ви збираєтеся з цим робити?» Я, за дорученням Байдена, досить детально виклав, якими будуть наслідки, якщо це відбудеться. Але я не думаю, що в таких розмовах можна було щось сказати, що змінило б його рішення. На той момент Путін переконав себе, що склалося сприятливе вікно: США ще відновлювалися після COVID та наслідків виведення військ з Афганістану, а європейські лідери, на його думку, були слабкими. Він вважав, що модернізував армію настільки, що вона легко здолає українців. І завжди ставився до України як до «недієздатної країни». Ці його припущення виявилися хибними. Я був переконаний, що українці чинитимуть опір, навіть попри очевидну військову перевагу РФ. Ми в ЦРУ з 2014 року, після анексії Криму, тісно співпрацювали з українськими спецслужбами. Тому мене анітрохи не здивувало, наскільки рішуче вони стали на захист країни. Під час розмов у Москві я прямо говорив і Путіну, і людям з його оточення — не думайте, що українці не чинитимуть запеклого опору — і вони матимуть нашу повну підтримку Ведучий: Зараз, порівняно з минулим роком, ситуація виглядає оптимістичнішою для України. Росіяни суттєво сповільнилися, а в деяких місцях навіть були відкинуті. Щомісячні втрати РФ перевищують можливості мобілізації. Українські удари по глибокому тилу завдають серйозної шкоди російській інфраструктурі. Як ви оцінюєте настрої в Москві? The Economist опублікувала статтю поставленого колишнього російського чиновника, де йшлося про те, що в еліті більше говорять про «постпутінське» майбутнє, про «його війну», а не «нашу». Бернс: Так, тиск справді наростає. Після чотирьох років війни та понад мільйона вбитих і поранених росіян це не дивно. Путін фактично заклав середньострокове майбутнє російської економіки. Він отримав тимчасовий «кисень» завдяки війні з Іраном, яка збільшила доходи від енергоносіїв і водночас виснажила запаси американських систем ППО, які так потрібні Україні. Але це тимчасовий фактор Поки що цей тиск не підірвав контроль Путіна над суспільством. Він досі добре вміє придушувати незгоду. Однак порівняно з минулим роком, коли Путін почувався впевнено і вважав, що час на його боці, зараз все більше у російській еліті починають сумніватися в цьому. Вони не бачать швидких проривів на фронті. Думаю, Путін та оточення все більше відчувають потребу вести переговори серйозніше. Чи це станеться вже наступного місяця, чи через пів року — сказати важко. Але це аргумент на користь того, щоб продовжувати тиск на Путіна — як економічний, так і через підтримку України. Він людина прагматична. Тільки це може змусити його сісти за стіл переговорів по-справжньому. @nationslinterests YouTube A former CIA director on whether Russians are losing faith in Vladimir Putin Former CIA director, Bill Burns,warned Vladimir Putin not to invade Ukraine in November 2021 . The Russian president ignored the warning. Bill Burns tells Shashank Joshi, The Economist’s defence editor, about what it’s like to deal with the Kremlin and why… ❤8🤔2

Польським інтернетом з неймовірною швидкістю полилася хвиля ненависті до України та українців Причиною цього стало присвоєння окремому центру спеціальних операцій "Північ" імені Героїв УПА. І очікувано в Польщі згоріли. Звісно, що це очікували. Але це вийшло за межі польських нациків чи електорату ПіС та Конфедерації. Таке невимовна ненависть до українського визвольного руху просякнула все суспільство. Показовою є ситуація з Лехом Валенсою, легендарною особистістю не тільки для Польщі, а й всіх країн пост совка. Валенса зняв значок в кольорах українського прапору через рішення Зеленського уславити УПА. Ця істерія виникла не на пустому місці. Ще з 2010-х в Польщі активно почали мусолити тему "Волинської різні". Правляча партія ПіС пробувала дати полякам новий об'єднавчий символ з минулого. Якщо за часів ПНР це був Катинський розстріл (трагедія яку замовчували комуністи), то зараз це "Волинська різня". Цей наратив дуже лягав на історифіковане польське суспільство. У Польщі ще з ХІХ століття розвивалася думка, що Польща – мученик Європи. Поляки жертви історії. Тобто в уявленні багатьох поляків, вони ніколи не були тими хто пригнічує інших. Волинський міф показував, що є злі українці і добрі поляки, яких вбивали лише за те, що вони поляки. Більш простої спрощеної думки важко собі уявити. І вона чудово лягає в цей "благодатний грунт". От вам і геноцид. Антиукраїнська істерія в Польщі набирає обертів зокрема через розкручування патерну "Волинської різні". "Рольнікі", що викидають зерно з поїздів, забуваючи якою ціною воно було зібране. Побутова ксенофобія до українців. І додайте до цього бажання "панського гонору". Україна недостатньо вдячна Польщі. Україна не бажає вирішувати проблеми. При цьому "волинська істерія" тільки набиратиме обертів. Показовою є ситуація, що після вторгнення Україна є найбільш ворожою до Польщі країною після росії. Ми перегнали традиційного "срібного призера" – Німеччину. Це тільки початок. В Польщі занадто багато сил, які заробляють бали на "Волині". Для польського суспільства занадто перестати дивитися у міфологізоване минуле. Поляки забувають, що історія це не про одних хороших та інших поганих. Вона різнобарвна як і людське життя. Легко винести за дужки совіцьких партизан, керівництво нацистів, польську політику часів 20-30-х (яка мала яскравий асиміляційний, колонізаторський характер) та загалом ставлення українців до зародження Армії Крайової на Волині. Україна та українці, на відміну від поляків, не качають на державному рівні, що полякам можна святкувати чи вшановувати. Хоча полякам слід бути послідовними. Польща вшановує на державному рівні таких людей як Станіслав Басай, Юзефа Бісса, Ромуальда Райса, Зигмунта Сендзеляржа (останній був посмертно нагороджений орденом "Відродження Польщі"). Про етнічні чистки АК та польським підпіллям проти литовців, білорусів, українців. Про те, що в Польщі на державному рівні вшановують ксенофоба, антисеміта та ідеолога польського фашизму Романа Дмовського. І так далі. Якщо Польща так хоче вказувати, кого нам можна шанувати, а кого ні – чому б не почати з себе? А відмазка, що вони боролися і творили незалежну Польщу? То чому українці так само не можуть робити? Лицемірство і бажання поживитися на нашій біді. Не більше не менше. Ми робимо своє діло. Ми боремося. І наші підрозділи мають право носити ім'я героїв. Наших героїв. @nationalinterests

The Times описала сценарій, який має прочитати кожен європейський політик: Росія атакує Литву з трьох напрямків — і НАТО не встигає за темпом сучасної війни. За даними The Times, у воєнній грі моделювали російську атаку на Литву з трьох напрямків: із боку Калінінграда, з боку Білорусі та через латвійський напрямок. У базовому сценарії Литва та німецька бригада, розміщена на її території, фактично змушені стримувати перший удар самостійно, поки союзники вагаються щодо масштабу відповіді. Російські сили швидко просуваються на кількох ділянках, створюють загрозу Вільнюсу, формують плацдарм із Калінінграда і намагаються розірвати оборону темпом. Проблема не лише в чисельності російських військ. Проблема в швидкості. Саме темп є головною зброєю Росії у такому сценарії. Не “непереможність” її армії. Не особлива якість командування. А спроба нав’язати НАТО кризу, в якій рішення ухвалюються повільніше, ніж змінюється лінія фронту. У другому сценарії оборона мала масивний парк сучасних ударних дронів HX-2 — тисячі баражуючих боєприпасів із ШІ-наведенням, здатних працювати в умовах радіоелектронної боротьби. І картина різко змінилася: російський наступ втратив динаміку, а втрати атакувальних сил стали критичними вже на початковій фазі. Це не означає, що “дрони виграють війну самі”. Це небезпечне спрощення. Але це означає інше: масові, дешевші, гнучкі, швидко масштабовані технологічні системи можуть дати малим і середнім державам те, чого їм традиційно бракувало, — час. А у війні час іноді важливіший за територію. Якщо країна на східному фланзі НАТО здатна не просто символічно “протриматися до підходу союзників”, а зірвати першу хвилю наступу, зламати логістику, вибити бронетехніку, засліпити розвідку і паралізувати командування — тоді вся стратегічна математика змінюється. ЗСУ не мали розкоші воювати за підручником НАТО. Україна не мала безмежного складу західної техніки, повної авіаційної переваги чи ідеально вибудуваної логістики. Натомість Україна була змушена винаходити нову модель оборони в реальному часі. І з цього народилася нова ефективність. Малі мобільні групи. Дрони як масовий інструмент. Розподілене управління. Швидке навчання. Постійна адаптація. Горизонтальні зв’язки між підрозділами, волонтерами, інженерами, виробниками та аналітиками. Рішення, які проходять шлях від ідеї до фронту не роками, а тижнями або днями. Український досвід показав: у сучасній війні перемагає не той, хто має найтовстіший регламент. Перемагає той, хто швидше вчиться. Це і є головний виклик для НАТО. Альянс має колосальні ресурси, високотехнологічну зброю, сильні армії, авіацію, розвідку, флот, промислову базу і політичну вагу. Але все це може виявитися недостатнім, якщо система ухвалення рішень і закупівель живе в темпі мирного часу, а ворог діє в темпі першої доби війни. Росія не обов’язково має бути сильнішою за НАТО, щоб створити кризу. Їй достатньо бути швидшою в конкретному місці, у конкретний момент, на конкретному напрямку. Європа часто мислить оборону великими платформами: танки, літаки, вертольоти, ракети, батареї, бригади, штаби. Усе це потрібно. Але українська війна довела, що між “у нас буде ідеальна система через сім років” і “нам треба зупинити прорив сьогодні вночі” існує величезна прірва. The Times фактично описує те, що українці вже знають із досвіду: технологія не замінює армію, але вона радикально змінює співвідношення ціни, ризику і часу. Саме тому досвід України має стати основою нової оборонної доктрини Європи. Бо наступна війна, якщо її не стримати, буде не за правилами старих штабних підручників. Вона буде за правилами, які українці вже три роки пишуть кров’ю, інженерією і дронами. @nationalinterests

Українці продемонстрували що їх довіра на боці української Церкви, а не московської РПЦ За даними всеукраїнського опитування Rating Group, найбільшу довіру серед релігійних лідерів має Предстоятель Православної Церкви України митрополит Епіфаній. Наше суспільство бачить ПЦУ як важливу частину української духовної незалежності. Натомість патріарх РПЦ Кирил - один із символів “русского мира”, який роками благословляє агресію, виправдовує імперське насильство і перетворює релігію на інструмент Кремля - має мізерну довіру в Україні. І це абсолютно закономірно. Бо в цій позиції немає нічого спільного з християнським віровченням. Питання не в тому, хто як молиться. Свобода совісті в Україні має бути захищена. Але свобода віросповідання не означає свободу для структур, пов’язаних із державою-агресором, працювати проти української державності. А це нажаль досі відбувається. Адже РПЦ - це не просто церква. У нинішніх умовах це елемент російської політичної системи, яка виправдовує війну, окупацію і знищення української ідентичності. Тому розрив із РПЦ - це не “атака на віру”. Це логічне і послідовне рішення на захист України. А підтримка митрополита Епіфанія і Православної Церкви України - це підтримка української суб’єктності, гідності й духовної незалежності. Українська Церква має бути вільною від Москви. Українська держава має бути захищеною від російського впливу. А українці мають право на віру без імперського диктату Кремля! @nationalinterests

Bloomberg пише, що Німеччина, Франція і Велика Британія разом з Україною обговорюють можливий формат залучення Росії до переговорів щодо завершення війни. Йдеться не про готову мирну угоду, а про підхід до потенційного діалогу: хто має брати участь, за яких умов і як координувати позиції між Києвом та європейськими столицями. За даними агентства, у Європі вважають, що позиції України зараз виглядають сильнішими, ніж раніше. Російський наступ не дав Москві очікуваного прориву, втрати РФ залишаються високими, а українські удари по російській території стали регулярнішими. Водночас європейські посадовці наголошують: рішення щодо будь-яких переговорів має залишатися за Україною. За даними Bloomberg, ознак тиску на Київ із боку Берліна, Парижа чи Лондона наразі немає. Франція, Німеччина та Британія також хочуть відігравати помітнішу роль у майбутньому процесі, адже йдеться не лише про Україну, а й про безпекову архітектуру Європи. Окремо підкреслюється, що переговорний трек не має замінити підтримку України. Навпаки, європейці пов’язують можливу дипломатію з подальшою військовою допомогою, санкційним тиском на Росію та посиленням позицій Києва. Тобто головний сенс цих комунікацій не в тому, що “Європа готова домовлятися з Путіним”, а в тому, що європейські столиці намагаються наперед сформувати рамку можливих переговорів - разом з Україною і без публічного тиску на неї. @nationalinterests Bloomberg.com Germany, France, UK Sketch Plan to Engage Putin in Ukraine Talks A group of Ukraine’s key European allies are working on plans with Kyiv to engage Russia in negotiations to end the war as they see a shift in momentum strengthening President Volodymyr Zelenskyy’s position. 🤔4❤3👌2🤣2

Росіяни знову намагаються дискредитувати роботу Координаційного штабу, який займається обмінами полонених, але тепер під удар потрапив особисто Омбудсман Дмитро Лубінець. Тема полонених, цивільних заручників і викрадених дітей завжди була для Кремля інструментом шантажу. Путін досі вважає, що блокування обмінів, приховування інформації про людей і невідомість для тисяч родин - це спосіб тиснути на українське суспільство. І саме тому будь-який робочий канал, який допомагає повертати наших людей, важливий. Після чергового великого обміну та нових контактів, відбулася чергова зустріч з російською стороною, де вдалося домовитися про передачу і верифікацію списків військовополонених та незаконно утримуваних цивільних, обмін листами й посилками, моніторинг місць утримання, репатріацію тіл, пошук зниклих безвісти та повернення українців додому. І саме після цього почалася інформаційна кампанія з дискредитації цього діалогу. Зрозуміло, кому це вигідно. Росії потрібно знищувати будь-який канал, який допомагає Україні отримувати інформацію про своїх людей, полегшувати їхнє становище або наближати обміни. Але дивує інше: як швидко це підхоплюють наші «корисні ідіоти». Ми всією країною радіємо обмінам. Плачемо, коли наші виходять з автобусів. Обіймаємо родини. Повторюємо, що боремося за кожного. То що ж, тепер ці врятовані життя втратили цінність? То, може, хтось вважає, що не треба було повертати полонених? Не треба вести складну комунікацію? Не треба витягувати поранених, хворих, дітей, цивільних, військових, людей, які в полоні з 2022 року? Саме таку думку фактично просувають ті, хто зараз атакує сам факт контактів, які можуть допомогти обмінам. І суспільству варто дуже уважно запам’ятовувати тих, хто дискредитує обмінний процес. Вести для себе цей перелік. Бо люди, які свідомо або несвідомо б’ють по механізмах повернення українців з російського полону, вони не просто «критики». Вони рупори кремлівських бажань. Адже будь-яка адекватна людина розуміє, що канал, який допомагає повернути українців додому, має працювати. Адже в центрі цієї комунікації- живі люди. Наші військові. Наші цивільні. Наші діти. І родини, які дуже чекають. @nationalinterests

Україна звернулася до союзників з проханням надати додаткові 20 мільярдів доларів, щоб закріпити тимчасову перевагу на фронті над Росією. Про це POLITICO розповів високопоставлений український оборонний посадовець 💬 Усі бачать, що Росія горить, і ми хочемо, щоб вона горіла ще сильніше, але для цього нам потрібне фінансування, — сказав він на умовах анонімності. Запит на 20 мільярдів доларів буде озвучено 18 червня на черговому засіданні Контактної групи з питань оборони України (формат «Рамштайн»). Це питання вже порушували міністр оборони України Михайло Федоров та інші урядовці під час зустрічей з представниками Норвегії, Швеції, Німеччини та Канади. ❗️ Кожну країну-союзницю просять виділити від 2 до 6 мільярдів доларів, щоб досягти загальної суми в 20 мільярдів. За словами посадовця, це може бути як допомога, так і кредит. Питання допомоги Україні стане одним із ключових на липневому саміті лідерів НАТО в Анкарі, на якому Зеленський також братиме участь. Наразі оборонний бюджет України на цей рік становить 4,4 трильйона гривень (близько 85 мільярдів євро), і додаткові 20 мільярдів доларів будуть виділені як додаток до цієї суми. За даними Міністерства оборони України, країни-партнери вже взяли на себе зобов’язання надати 38 мільярдів доларів військової допомоги у цьому році. Додаткові 20 мільярдів наблизять Україну до 60 мільярдів доларів двосторонньої підтримки, яку раніше також озвучив генеральний секретар НАТО Марк Рютте. У разі отримання додаткових коштів Україна планує спрямувати їх на: ▪️ системи протиповітряної оборони; ▪️ розширення участі в пріоритетному списку потреб України (Prioritised Ukraine Requirements List) — програмі НАТО, за якою союзники закуповують зброю для України у США; ▪️ збільшення закупівель дронів, боєприпасів, засобів радіоелектронної боротьби та далекобійних можливостей; ▪️ прямі закупівлі в українських оборонних компаній. Київ значно наростив можливості дронових та ракетних технологій і останніми місяцями веде багаторівневу кампанію: від дронів малої дальності, які зробили передову зоною, де неможливо вільно пересуватися, до дронів середньої дальності, що руйнують російську логістику та транспортні мережі, спричиняючи дефіцит пального та постачання, а також ударів у глибокий тил Росії по заводах, нафтопереробних заводах, портах та інших стратегічних об’єктах. ❗️ Високопоставлений український посадовець відзначив, що допомога союзників, зокрема Німеччини, Норвегії та Нідерландів, допомогла змінити динаміку війни на користь України. Україна прагне закріпити перевагу над Росією, перш ніж Москва зможе відновити баланс сил, попередив посадовець з Міноборони. 💬 Вікно можливостей має властивість закриватися. Росія швидка та інноваційна. Якщо ми дамо їй час адаптуватися знову, ми можемо втратити єдиний реальний шанс завершити цю війну через реальні переговори. А якщо Росія створить власні дрони середньої дальності, для нас це буде катастрофою @nationalinterests POLITICO Ukraine to ask for $20B to make Russia ‘burn’ – POLITICO Kyiv wants to raise the money by the NATO Ankara Summit, claiming otherwise Russia may regain the initiative. ❤5🙏2🤮1

🇺🇦 Україна наближається до перелому у війні? Французький OSINT-аналітик Clément Molin вважає, що за останній рік позиція України помітно покращилася. Йдеться не про “швидку перемогу” і не про відсутність проблем. Удари по тилу, труднощі з мобілізацією, виснаження фронту та складна ситуація на Донбасі залишаються критичними факторами. Але загальний баланс, за його оцінкою, вже не такий несприятливий для Києва, як у 2024–2025 роках. Ключові зміни: Дрони та удари по логістиці. Україна різко наростила середньодальні удари по російських тилових маршрутах, складах, паливній інфраструктурі, вантажівках і залізничній логістиці. Це створює для РФ дедалі більшу проблему: постачання фронту стає дорожчим, повільнішим і ризикованішим. Фортифікації. Україна активно добудовує багаторівневу оборону. На сході ЗСУ вже можуть спиратися на кілька ліній укріплень, а за останні місяці було вирито сотні кілометрів нових оборонних споруд. Сповільнення російського просування. РФ досі тисне на Донбасі - насамперед у напрямках Слов’янська, Костянтинівки та Добропілля. Але темпи просування вже не відповідають рівню витрат, які Москва несе для кожного кілометра. Технологічна адаптація України. Росія часто першою масштабувала окремі рішення - Shahed/Geran, Lancet, оптоволоконні FPV. Але Україна швидко адаптувалася, створила власні рішення й почала бити не лише по передньому краю, а й по системі забезпечення російської армії. Висновок Molin обережний: це ще не гарантований перелом. Росія може адаптуватися, змінити логістику, посилити ППО на критичних маршрутах і продовжити тиск. Але вперше за довгий час картина виглядає не як поступове погіршення для України, а як поява системних факторів, які можуть змінити динаміку війни. @nationalinterests

Одещина пережила тектонічний зсув ідентичності Нове дослідження Rating Group показує: 86% мешканців Одеської області вважають себе українцями за національністю. Росіянами — лише 4%. Для багатонаціональної Одещини це не просто соціологія. Це історична зміна масштабу покоління. Для порівняння: за переписом 2001 року росіяни становили 20,7% населення Одеської області. Тепер — 4%. Тобто частка тих, хто ідентифікує себе як росіяни, зменшилася більш ніж у п’ять разів. А частка українців зросла з 62,8% до 86%. Одещина, яку Москва десятиліттями намагалася записати у “русский мир”, сьогодні за самоідентифікацією звучить так, що Галичина просто усміхається. І це не ізольована цифра. 73% мешканців Одещини підтримують розрив зв’язків УПЦ з Російською православною церквою. 55% вважають, що богослужіння має вестися українською мовою. 78% погоджуються, що держава має регулювати релігійні організації, якщо вони порушують закон або загрожують суверенітету України. Опитані переважно кажуть, що свобода віросповідання в Україні є, а 89% не стикалися з утисками через релігійні переконання. Одеса не стала менш багатонаціональною. Вона стала менш російською — у сенсі імперського міфу, яким її роками намагалися привласнити. Болгари, гагаузи, євреї, молдовани, українці, російськомовні українці — все це Одещина. Але “російська Одеса”, якою її малювали в Москві, стрімко зникає. Її добила не “українізація”. Її добили російські ракети, російська агресія і реальний досвід війни. Це і є головний результат повномасштабного вторгнення для російської імперської ідеї: вона прийшла “звільняти” — і втратила навіть тих, кого вважала “своїми”. @nationalinterests

Конфлікт навколо Ордена Білого Орла вже перетворився на справжню “війну нагород” Після рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського найвищої польської державної нагороди українська відповідь стала масовою. Від польських нагород відмовилися або заявили про їх повернення Володимир Зеленський, а також експрезиденти Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Петро Порошенко. До цього публічного жесту також долучилися керівник ОП Кирило Буданов і міністр закордонних справ Андрій Сибіга. Цікава не лише українська реакція, а як це побачили в Польщі. Польська реакція не є однорідною. Урядова і ліберальна частина польського політикуму сприймає це як небезпечну ескалацію, яка працює на Москву. Прем’єр Дональд Туск фактично сказав, що конфлікт між Польщею та Україною тішить Путіна і шокує союзників, а лінія фронту проходить не між Варшавою і Києвом. Це позиція тих, хто вважає: історичні питання важливі, але зараз публічна сварка двох союзників - подарунок Росії. Але є й інша реакція - правоконсервативна. Там рішення Навроцького багато хто вважає правильним і навіть запізнілим. Один із лідерів польської правої Конфедерації Славомір Ментцен написав у тому дусі, що добре, що українці повертають польські ордени, шкода лише, що раніше ці ордени роздавали “як цукерки”. Це позиція політика, який говорить до своєї електоральної аудиторії. Тобто на таку риторику є попит. Є й більш стримані оцінки. Колишній президент Польщі Броніслав Коморовський, наприклад, говорить про відповідальність обох президентів за погіршення ситуації. Його думка зводиться до того, що замість розв’язання складної історичної проблеми сторони почали символічну війну - “кидатися орденами”. Але реакція звичайних поляків у соцмережах для України неприємніша. Там багато не дипломатії, а образи. Типові коментарі звучать приблизно так: “Ми допомагали Україні, а вдячності не побачили”. Або: “Добре, що віддають ордени, нехай ще повернуть те, що отримали від Польщі”. Або: “Україна має пам’ятати, скільки Польща для неї зробила”. Є й протилежні голоси - “не треба сваритися з Україною, бо від цього радіє Москва”, - але в соцмережах вони звучать слабше, ніж хвиля роздратування. Тобто польське суспільство зараз не говорить одним голосом. Для України це неприємний, але важливий сигнал. Польща залишається стратегічним союзником. Але емоційно польське суспільство вже не є автоматично й безумовно проукраїнським. У польській публічній дискусії знову дуже сильно звучать Волинь, УПА, вдячність, допомога, зброя, українські біженці й питання: “а що Польща отримала у відповідь?” Саме тому це небезпечно. Бо йдеться про довіру між двома суспільствами. Коли союзники починають публічно мірятися образами, від цього виграє не Польща і не Україна. Виграє Москва. Ордени можна повернути поштою. Довіру ж повернути набагато складніше. @nationalinterests

Мир як пауза, або нова формула завершення війни Іван Крастев у Financial Times пише про те, що “вікно” для припинення війни в Україні не буде відкритим вічно. Після понад чотирьох років великої війни мир усе рідше уявляють як остаточну угоду, справедливий порядок і гарантовану безпеку. У новій реальності мир дедалі частіше означає лише відсутність активної фази війни. Не остаточне розв’язання конфлікту, а його замороження. Не кінець російської загрози, а паузу між фазами протистояння. Саме тому відкритий лист Зеленського до Путіна можна трактувати як важливий політичний сигнал. Україна вже не лише демонструє здатність воювати і завдавати Росії болючих ударів. Вона також показує, що готова говорити про формат зупинки війни, якщо така зупинка не перетвориться на капітуляцію. Це принципова зміна. Дрони змінили характер війни. Вони зробили російську перевагу в масі менш вирішальною, перенесли вразливість на російську територію і дали нам інструмент стратегічного тиску. Але якщо змінюється війна, змінюється і дипломатія. Переговори більше не обов’язково є ознакою слабкості. Вони можуть бути продовженням тиску іншими засобами. Треба виходити із того, що Росія більше не перемагає. Її наступи не дають стратегічного перелому, втрати залишаються надмірними, економіка виснажується, а суспільна готовність платити за війну не є безмежною. Для продовження спроби захопити весь Донбас Путіну доведеться піднімати ставки: або через нову масову мобілізацію, або через ще ядерну ескалацію. Обидва варіанти несуть дуже великі ризики для режиму Путіна. Але проблема в тому, що авторитарні режими часто не зупиняються тоді, коли раціонально мали б це зробити. Путін може не вигравати війну, але й далі вірити, що здатен дотиснути Україну часом, демографією, ракетами, страхом Заходу перед ескалацією і втомою союзників. Для України питання ще складніше. Ми довели світові, що є окремою політичною нацією, а не “частиною російського світу”. Українська армія стала однією з найсильніших у Європі. Оборонні технології України вже стали предметом глобального інтересу. Суверенітет України не був знищений, навпаки, він був підтверджений кров’ю, спротивом і здатністю бити сильнішого ворога. Але національний інтерес не зводиться до символічної перемоги. Він завжди про майбутню життєздатність держави. Тривала війна означає не лише нові втрати на фронті. Вона означає менше дітей, менше повернень з еміграції, більший тиск на економіку, глибшу втому суспільства, важчу зиму, більшу залежність від політичних циклів у США та Європі. Навіть якщо Україна може відвоювати ще частину територій, треба чесно рахувати, якою ціною і що в цей час відбувається з людським ресурсом нації. Саме тут і лежить найболючіша дилема. Замороження війни може бути небезпечним, якщо воно дає Росії час перегрупуватися. Але продовження війни без реалістичної стратегії виходу теж може стати пасткою, якщо Україна втрачатиме людей швидше, ніж відновлюватиме силу. Тому правильне питання не звучить так: “переговори чи війна?”. Правильне питання інше: яка пауза буде працювати на Україну? Пауза має сенс лише за кількох умов. Вона не повинна означати визнання російських завоювань. Вона не повинна знімати санкційний і військовий тиск з Москви. Вона має дати Україні час на переозброєння, демографічне повернення, економічне відновлення, масштабування оборонного виробництва і зміцнення кордону. Вона має бути не подарунком Путіну, а способом перетворити українську стійкість на довгострокову перевагу. Ми маємо говорити про нову форму миру: не справедливу, не остаточну, не красиву. А просто про відсутність великої війни тут і зараз. І Українська відповідь на це має бути тверезою. Нам не потрібен мир як ілюзія. Нам потрібна пауза, якщо вона збільшує нашу силу. Якщо ні, це буде лише відкладена поразка, замаскована під дипломатичний успіх. @nationalinterests

ШІ як нова лінія поділу між державами The Economist опублікував колонку Will Marshall, співзасновника і CEO Planet Labs, із жорстким заголовком: людство не готове до майбутнього вибуху штучного інтелекту. Це не текст про те, що “роботи заберуть роботу”. Йдеться про інше: людство створює технологію, яка може швидше перевершити здатність держав, ринків і суспільств її контролювати. Автор звертає увагу на важливий дисбаланс. Для атомної енергетики суспільство вважає прийнятним ризик катастрофічної аварії на рівні приблизно одного випадку на мільйон. У дискусіях про штучний інтелект самі експерти іноді говорять про ризик катастрофічної події в діапазоні 10-50%. Це не означає, що катастрофа неминуча. Але означає, що темп розвитку AI значно випереджає темп його осмислення. Цивілізації часто спершу створюють силу, а вже потім правила для неї. Так було з ядерною зброєю, біотехнологіями, супутниками, кіберпростором. Тепер так відбувається зі штучним інтелектом. Різниця лише в тому, що часу між “технологія з’явилась” і “технологія стала незворотною” може бути набагато менше. Тому головне питання не технологічне, а політичне: хто буде в клубі держав, які формують правила майбутнього? AI не буде просто ще одним сектором економіки. Він стане інфраструктурою влади. Як електрика, нафта, ядерні технології, інтернет і супутники в різні епохи змінювали баланс сил, так штучний інтелект змінить ієрархію держав у XXI столітті. Поділ пройде не між тими, хто “має чатботи”, і тими, хто не має. Поділ буде між тими, хто має обчислювальну інфраструктуру, дані, інженерів, власні моделі, військове застосування, регулювання і здатність інтегрувати AI у державне управління, оборону, освіту, енергетику, розвідку та промисловість. І тут треба чесно запитати: де в цій картині Україна? З одного боку, Україна вже в мейнстримі. У військовому застосуванні технологій вона часто не наздоганяє світ, а випереджає його. Дрони, OSINT, аналіз поля бою, адаптація під РЕБ, швидкий цикл “фронт, інженер, виробництво, фронт” стали тим, що західні армії тепер уважно вивчають. Але світова дискусія про AI відбувається не лише на полі бою. Вона відбувається у Вашингтоні, Лондоні, Брюсселі,ю, Пекіні, Сеулі, Токіо, Абу-Дабі. Там говорять про дата-центри, енергетику для AI, експортний контроль чипів, моделі подвійного призначення, безпеку, стандарти, державні закупівлі, суверенний AI. Україна має бути не лише кейсом для вивчення, а учасником цієї розмови. Для цього недостатньо казати, що ми “цифрова держава”. «Дія» була важливим проривом для державних сервісів, але наступний етап складніший. Держава має стати замовником, архітектором і співвласником AI-інфраструктури національної безпеки. Україні потрібна стратегія AI як інструменту національної сили: для оборони, економіки, державного управління, освіти, судової системи, енергетики і відбудови. Потрібні власні якісні набори даних. Без даних немає суверенного AI. Українська мова, право, медицина, освіта, війна та інфраструктура мають бути представлені не випадково, а як структурований національний ресурс. І, нарешті, потрібна системна присутність у західній дискусії. Не тоді, коли Україну згадують як “полігон війни майбутнього”, а постійно: через аналітичні центри, університети, оборонні форуми, технологічні альянси, стандарти НАТО і ЄС, спільні лабораторії та інвестиційні фонди. Людство має навчитися не лише створювати AI, а й жити поруч із ним. Для України це питання ще жорсткіше. Нам треба навчитися жити поруч із AI швидше за інших, бо технологічне відставання для нас може бути не економічною проблемою, а проблемою виживання. Україна має шанс бути в мейнстримі. Але для цього треба перестати дивитися на AI як на модну тему для презентацій. Це вже частина великої політики. І частина національних інтересів. @nationalinterests

Вікно можливостей не є переломом у війні, але може ним стати Чи справді Україна наближається до перелому у війні, чи це лише тимчасове сповільнення російського наступу? Росія ще не програла ініціативу остаточно, але її наступальна машина помітно деградує. За оцінками, які наводить BBC, російські війська збільшують кількість штурмів, але це вже не дає відповідного результату на карті. Інтенсивність є, якості дедалі менше. Якщо раніше росіяни могли кидати у штурми групи по 10-20 людей або навіть більші колони, то зараз усе частіше йдеться про просування одним або двома піхотинцями. Це важлива зміна. Війна переходить у фазу, де вирішує не лише кількість людей, а здатність підтримувати їх логістикою, зв’язком, паливом, боєприпасами, евакуацією, координацією і дронами. Саме тут з’являється українське “вікно можливостей”. Україна поступово змінила логіку війни. Акцент на знищенні особового складу, удари по ближньому й оперативному тилу, розвиток middle-strike дронів, атаки на російську логістику в окупованому Криму та на маршрутах постачання створюють для РФ нову проблему. Росія ще може наступати, але їй дедалі складніше перетворювати атаки на стійке просування. Особливо важлива історія з логістикою. У сучасній війні паливо це не тільки танки й вантажівки. Це генератори, зв’язок, зарядка батарей для дронів, евакуація, підвезення боєприпасів, ротації. Якщо паливо починає зникати, фронт не обов’язково падає одразу, він втрачає темп. Саме тому удари по Криму, трасах на півдні, мостах, дорогах, бензовозах і залізничній інфраструктурі мають стратегічний сенс. Україна не просто б’є по “цілях”. Вона намагається зробити російську присутність на окупованих територіях дорожчою, повільнішою і менш керованою. Але тут важливо не впасти в самозаспокоєння. “Вікно можливостей” ще не означає перелому. Росія адаптується. Вона теж б’є по українській логістиці, залізниці, енергетиці, тилах. Вона все ще має перевагу в авіаційних засобах ураження, передусім у КАБах. І вона зберігає тиск на ключових ділянках: Покровськ, Гуляйполе, Костянтинівка. Ситуація з Костянтинівкою наразі виглядає як головне застереження проти надмірного оптимізму. Росія продовжує бути небезпечною. Навіть деградована російська армія може просуватися, якщо українська оборона виснажена, фланги підрізані, а логістика під ударом. Костянтинівка важлива не лише як місто. Це ворота до Слов’янсько-Краматорської агломерації. Її втрата може відкрити для РФ наступну логіку війни на Донбасі: Дружківка, далі Краматорськ, далі політична спроба продати це як “результат” війни. Тому правильне питання: чи здатна Україна перетворити російське виснаження на власну стратегічну перевагу? Для цього потрібні не лише вдалі удари й окремі контратаки. Потрібна системність. Перше: масштабування ударів по логістиці РФ, особливо паливо, транспорт, ремонтні бази, склади, вузли зв’язку, ППО і маршрути на Крим. Друге: нарощування дронового виробництва не як волонтерської підтримки, а як промислової політики. Дрони вже не допоміжний інструмент. Це один із головних способів змінювати баланс сил. Третє: чесна оцінка проблемних ділянок фронту. Там, де оборона виснажена, потрібні рішення, а не публічне заспокоєння. Війна карає за самообман швидше, ніж за погані новини. Четверте: політична комунікація із союзниками. Якщо у нас справді є вікно можливостей на найближчі місяці, його треба конвертувати у зброю, боєприпаси, технології, інвестиції в український ОПК і можливість бити по російській воєнній машині там, де це має найбільший ефект. Національний інтерес України сьогодні полягає не в тому, щоб оголосити перелом раніше часу. Він у тому, щоб не змарнувати момент, коли російська армія починає втрачати темп. Вікно можливостей саме собою нічого не гарантує. Воно лише дає шанс. А шанс у війні має цінність тільки тоді, коли держава здатна швидко перетворити його на силу. @nationalinterests

Путін цілеспрямовано бреше щодо «перемог» на фронті, щоб виправдати воєнні дії, — ISW   Аналітики Інституту вивчення війни (ISW) вивчили заяви російського диктатора, зроблені на з’їзді партії «Єдина Росія» 28 червня, та дійшли висновку, що він намагається виправдати воєнні дії та уникає перемовин із Європою та США щодо завершення війни проти України.   Зокрема, Путін стверджував, що українські війська нібито відступають уздовж усієї лінії фронту, не навівши жодних доказів, та наголосив, що Росія нібито має достатньо сил, ресурсів і політичної волі, щоб «дати відсіч Заходу» у разі конфлікту.   Натомість в ISW вважають, що бойові показники РФ продовжують погіршуватися у 2026 році, а здатність захопити свої цілі військовим шляхом залишається під великим питанням. Тому Кремль продовжує вдаватися до таких риторичних ліній, щоб представити воєнну перемогу Росії над Україною як неминучу та вплинути на Захід, розраховуючи на поступки. @nationalinterests

Російська армія воює не лише проти України. Вона боїться власної держави Fox News пише про дедалі помітніший конфлікт між російською армією та ФСБ після серії ліквідацій високопоставлених військових РФ. На перший погляд, це історія про безпеку генералів. У Балашисі підірвали автомобіль російського генерал-лейтенанта Даміра Давидова, який, за даними медіа, відповідав за забезпечення військ ракетами та артилерійськими боєприпасами. Раніше в тому ж районі був убитий генерал Ярослав Москалик. Ще раніше в Москві ліквідували Ігоря Кірілова, начальника військ радіаційного, хімічного та біологічного захисту РФ. Але важливіше інше. Ці удари показують не лише вразливість окремих російських генералів. Вони оголюють внутрішню архітектуру путінської держави. За оцінкою джерела у європейській розвідці, російські військові хочуть, щоб ФСБ гарантувала фізичну безпеку генералів. ФСБ, своєю чергою, не хоче брати за це відповідальність. І це не технічний конфлікт між відомствами. Це стара російська хвороба: спецслужби не довіряють армії, армія не довіряє спецслужбам, а Кремль боїться обох, але найбільше боїться тих, хто має зброю, структуру і авторитет серед військових. Путінська система побудована не на довірі, а на контрольованому страху. ФСБ є політичним ядром режиму. Сам Путін вийшов із цієї системи. Саме спецслужби мають привілейований статус, доступ до президента, інструменти репресій і право визначати, хто є загрозою. Армія в цій моделі завжди була необхідним, але небезпечним інструментом. Їй дають гроші, людей, техніку, але не дають справжнього політичного впливу. Війна змінила баланс. Російські генерали стали важливішими для виживання режиму, бо без армії Путін не може продовжувати війну. Але саме тому вони стали і небезпечнішими для Кремля. Війна породжує командирів, авторитет, вертикалі лояльності, неформальні зв’язки, власну пам’ять про втрати і провали. Для режиму, який боїться будь-якої автономії, це проблема. Пригожин був найяскравішим прикладом. Не тому, що він міг перемогти Путіна, а тому, що показав головне: силова вертикаль РФ не є монолітом. Вона тримається доти, доки всі учасники вірять, що центр сильний і карає швидше, ніж будь-хто інший. Тепер ця віра поступово підточується. Якщо генерал не почувається безпечно навіть у Москві чи Підмосков’ї, це впливає не тільки на конкретну людину. Це впливає на весь командний клас. Кожен наступний офіцер розуміє: Україна може дістати. ФСБ може не захистити. А іноді ФСБ може бути для тебе ще страшнішою, ніж Україна. Це психологічний ефект, який має стратегічне значення. Росія може мати більше людей, більше артилерії, більше території і більше ресурсів. Але її система управління залишається системою взаємної підозри. Там важко делегувати повноваження, важко визнавати помилки, важко захищати ініціативних командирів, важко створювати горизонтальну координацію. Бо будь-яка автономія в Росії швидко перетворюється на політичний ризик. Для України з цього випливає важливий висновок. Не треба будувати стратегію на очікуванні “бунту генералів” чи розколу еліт. Це погана ставка. Російська система може довго жити в страху, брехні та внутрішній ненависті. Але треба системно збільшувати ціну цієї недовіри. Кожен удар по логістиці, по штабах, по зв’язку, по тилових центрах, по виробничих ланцюгах і по символічних фігурах російської воєнної машини має подвійний ефект. Він знижує військову спроможність РФ і одночасно б’є по відчуттю контролю всередині самої системи. @nationalinterests